Джерело: ЛітАкцент | Автор: Володимир Шелухін
Маленький кабінет Валерія Шевчука, іронічно названий «келією», заповнений книгами аж до стелі – і це не гіпербола. Вільний простір – стілець, невелика канапа та підлога на два дуже короткі кроки до дверей. Та, насправді, «вільний простір» тут усюди, бо саме серед цих книг зароджувалися дивовижні ідеї, втілені в книгах, які нині вже є класикою української літератури. Нещодавно Валерій Шевчук повернувся з Форуму видавців. «Справді, то варте того», – підкреслив почесний гість. Розмова доповнюється телефонним дзвінком від вдячної читачки. Валерій Шевчук, як сам говорить, не цурається людей, але на його рахунку десятки відмов від телевиступів та й традиційних інтерв’ю. «Навіщо? Щоби мене в трамваї впізнавали? А я не хочу!», – сміється письменник, наголошуючи, що це заважало б йому слухати людей. У нього ще багато планів і багато завдань, що потребують уваги. Їх постановка почалася ще в ту добу, коли студент-історик із рідкісною спеціалізацією з розшифровки стародавніх книг і рукописів, задався робити впевнені кроки в літературі. А взагалі – він людина парадоксів. Такий співзвучний нашій епосі, але живе в минулих століттях, людина, чия творчість стала втіленням духовної свободи – живе за суворо регламентованим графіком. Валерій Шевчук – це мислитель-сковородинець, отже, він розкривається не в інтерв’ю, а в бесіді, він вимагає вдумливості та співучасті самого співбесідника. Говоримо про класику (звісно, і про Сковороду, і про Шевченка), про «Антигоголя», досвід несвободи, зв’язки із західною філософією, реформаційний спадок в українській культурі, самотність і пам’ять, бунт і покору.